«Сєпари»

«Фууу... ну і мерзенна ж погода», — подумав я і закрив двері будинку назад. Годі було й перевіряти. Що я там чекав побачити, коли другий день ллє дощ? Тільки засмутився.

Пройшов до столу і взяв пару цукерок у дорогу. Фріц сидів на пеньку перед вікном абсолютно порожнього будинку і одягав черевики. Дивлячись на вираз його обличчя, я припустив, що вони все ще мокрі після чергування. Ну а що робити? Є робота, яку потрібно зробити. Горка, яку я позичив у Булі, теж іще вся сира.

— Усе. Я готовий, — сказав Фріц.

— Взяв гранати?

— Припиняй. Ці дурні сидять у своїх норах і тільки те й можуть, що артою накривати. Ми хрєн кого зустрінемо з них.

— Будь ласка. Мало що...

— Не хочу. У мене дев’ять магазинів повних. Мені нікуди їх класти.

— Станеться хєрня, і якщо ти хоча б десятьма відсотками боєприпасів поцілиш, на кожному кроці буду про твій подвиг розповідати... якщо доживемо, — сказав я, посміхаючись.

— Усе. Зав’язуй і пішли, доки не стемніло.

— Я, коли поїду у відпустку, залишу тобі свою розвантажку.

Ми мовчки подивились один на одного пару секунд, і Фріц, посміхнувшись, пішов до свого речового мішка з боєприпасами. Кинувши дві гранати в підсумок для скидання магазинів, підійшов до мене і з усмішкою сказав:

— Ну що, пішли косити укроп?

Я відповів скромненьким смішком, і ми вийшли з дому.

Щоб потрапити на інший бік села, потрібно було обійти болото, яке в темряві хрєн пройдеш, тому потрібно було поспішати до темряви, щоб не палити себе ліхтариками серед очеретів. Сутінки — саме те. Нас здалеку не видно, ну а нам видно добре, що перед носом. А повертатися... щось придумаємо. Головне, щоб чергового, який заступить увечері, не забули попередити.

Вийшли. Два перевірених бійці, в горках традиційного російського крою.

— Ну що, вже не так засмучений через невисохлі черевики?

— Ага. Чого через них засмучуватись? У мене он уже і шкарпетки мокрі.

— Та, розумію.

Я ішов і прислухався, як чвакають ноги в берцях.

— Одного разу почався дощ і не припинявся чотири місяці. За цей час ми пізнали всі види дощу: прямий дощ, косий дощ, горизонтальний дощ і навіть дощ, який іде від низу до верху.

— Шо? — обличчя Фріца спотворилось подивом.

— Ну ти й нерусь, — добре, що він не ображався. — Це слова Фореста Ґампа, коли він у В’єтнамі був.

— Сам ти нерусь. Я перезасмаг у дитинстві, — ми обидва засміялись.

— Як Обелікс у дитинстві, перепив еліксиру?

— Хто? Якого еліксиру?

— Іди. Не звертай уваги.

От якби я почав розмову про якусь хєрню, то він би точно підтримав. Ми добрались. Уже саме й стемніло. Усе за планом.

— Що далі в твоєму геніальному плані? — пожартував Фріц.

— Імпровізація. А ти хочеш щось запропонувати?

— Ага. Повернутись у будинок і лягти спати.

— Ще встигнемо.

Ми пройшли будинків п’ять, і я думав вже стукати в двері, але Фріц вказав пальцем на якогось діда, котрий щось робив у себе на ґанку. Ми попрямували до нього.

— Здраствуйтє, дєдушка!

— Здрастє, — дід випроставсь і подивився на нас.

— А можна у Вас папрасіть вадічкі папіть?

— Ну а чєво ж нєльзя... Сейчас.

Дід зайшов у будинок. Я подивився на Фріца і прошепотів:

— Уяви, зараз різко виходить із дому з рушницею і з двостволки нас обох одним пострілом. І закінчиться наша розвідка, не розпочавшись.

Фріц єхидно посміхнувся і зробив два кроки в бік від мене. Двері рипнули, і дід вийшов з великою чашкою води, напевно, з літру. Підійшов до воріт, відкрив, покликав нас, ми увійшли. Я взяв чашку перший, зробив пару ковтків і передав Фріцу.

— Как Вам живьотса тут с укропамі?

— А што мнє? Жена с дочкой уже давно виєхалі в Краматорск, а я астался за домам сматрєть.

— Нє страшна, што слєдующий снаряд в дом пападьот?

— Страшна, — погодився Дід.

— Патаму нужна гнать етіх вирадкав с нашей зємлі. Ви ж билі на рєфєрєндумє?

— Нє бил я ні на каком рєфєрєндумє. Там как-та бєз нас абашлісь.

— Каво нас?

— Мєня і жени с дочкай.

— Ну, вайна всьо-такі. К сажелєнію, нє всьо виходіт сейчас дєлать, как нужна. Укропи далєко тут стаят?

— Ані тут многа, гдє стаят. На шахтє, на тєрріконє, в центрє горада і возлє рєчкі.  Ета то, што я відєл і што люді гаварят. Бліжайшиє тє, што возлє тєррікона. Окала кіламєтра, єслі по прямой. Но по прямой нікто нє ходіт, там балота. Єслі дарогай мєрять, то чуть дальше виходіт. Ані тут как паявілісь, то по нам сразу стрєлять началі. Ні вади, ні свєта. Харашо, што калодєц свой і гєнєратар єсть.

— Ходят в сєло?

— До калодца ходят, по нєскольку раз на дню. Мєсниє там больше нє набірают воду. Ходят в другоє мєста.

— Так што, можна атравіть калодєц? — підкинув я вголос ідею.

— Нє нужна. Вайна кагда-та закончітса, а нам тут єщьо жить, і вода в калодце нужна.

— А єслі ми замініруєм? — сказав Фріц.

— Ну, єслі калодєц нє падарвьотє...

— Нє. Там толька ногі поотриваєт.

— Ехх..., — протягнув дід. —  Дастала ета вайна. Міра хочєтса, спакойнай жизні.

— Ну, дєдушка. Ми-та тут і єсть для етава, штоб мір бистрєє наступіл.

— Лучше замініруйтє трапінку, каторая ідьот са старани тєррікона. Па той трапінкє, кстаті, ви і самі можетє к нім заглянуть. Там дєрєв’єв многа, вас нє замєтят.

— А сколька укропав там?

— Я, кагда атвазіл жену, відєл у ніх окала десятка чєлавєк і двє машини, БМП, наверна.

— БМД, — поправив Фріц діда.

— Неважна, — сказав я. — А чєво так мало? Всєво десять чєлавєк.

— Так ані ж нє толька там стаят. Ета тє, каториє бліжайшиє. Їх єщьо на шахтє многа і в клубє.

— Ясна. Может єщьо чєво інтєрєснава расскажетє?

— Та нє, навєрна. Больше нічєво нє знаю.

— Ну ладна, спасіба, дєдушка, за воду. Будєм ідті. Да свіданія.

— Та раді Бога. Удачі.

Відійшовши від будинку метрів двадцять, Фріц тріумфально звернувся до мене:

— Ха. Непогано для першого ж разу! Будемо мінувати?

— Ти здивуєшся, але так. Тільки давай ще чуток пройдемо. Може, ще чого цікавого дізнаємося.

Далі не так весело пішло. Протьопали ще, напевно, кілометра півтора і зустріли тільки одну бабусю. Нічого цікавого не розповіла, тільки скаржилась на все на світі. Ледве пішли... відпускати не хотіла, тараторила, як автомат. Нудно бабусі, мабуть, немає з ким поговорити. Але, як мені здалося, Бабуля була проукраїнською. Це радує. А то після Діда неприємний осад лишився.

— Котра година? — запитав я у Фріца.

— Майже десята.

— Коротше, пішов я стукати у двері. Тому що так можна все село пройти, нікого більше й не зустрівши. Та й будити не хочеться нікого.

— Окей.

— Який будинок тобі більше подобається?

— Чесно, мені все одно.

— Не цікавий ти.

— Ну... он той, — він тицьнув пальцем в один із будинків.

— Може, тепер ти?

— Ні, ні. Ти це придумав, ти і займайся. Я на підстраховці.

Я підійшов до воріт. Закрито.

— Хазяєва!

Чекаю секунд п’ять.

— Хазяєва! — крикнув я і потім сильно постукав у металеві ворота.

У вікні спалахнуло світло, а потім і на вулиці. Двері відкрилися. З них вийшов мужик років сорока. Підійшов до воріт. Відкрив. Я побачив, як його погляд одразу впав на автомат. Я поспішив запитати:

— Добрий вєчєр. Я ізвіняюсь, што так позна, но уже в два дома стукалі, нікто нє отзиваєтса. Можна у Вас папрасіть вади папіть. — «Блін, Станіславський не повірив би», — подумав я.

— А што ета ви так позна гуляєтє?

— В смислє, гуляєм? — різко сказав Фріц. Навіть якось агресивно.

Якось напружено все почалося.

— Ну, ваших впєрвиє віжу в сєлє, дальше блокпаста, так позна.

— Так то укропи стаят на блокпастє, а ми мєсниє, с Луганска. Слава Наваросії! Так как, дадітє нам вадічкі?

— Да. Сейчас.

Він розвернувся і зайшов у будинок.

— Щось стрьомний чудак якийсь, — напружився Фріц. — Його попросили водички дати, а він запитання задає, наче підловити хоче.

— У тебе патрон у стволі?

— Так.

— Добре. У мене теж. Як ти думаєш, терарюги кажуть «Слава Новоросії»?

— Бог його знає. І ти задрав зі своєю водичкою. Зараз отрути щурячої насипе.

— Може, й насипе...

— А може, й справді з рушницею вийде.

— Може, і вийде...

— Круто!

Якщо чесно. Мужик дійсно дивно поводився. Хоча... ситуація теж не зовсім пересічна. Не думаю, що до нього щоденно пізно ввечері стукають у двері озброєні люди і просять водички. Та й я не розраховував представлятися до того, як пригостить водою. Двері знову відчинилися. Дядько вийшов із півторалітровою пляшкою води. Слава Богу. Скажу, що з собою візьмемо. Беру в нього пляшку і питаю:

— Што у Вас тут, укропи нє бєспакоят?

— Та ну как нє бєспакоят...  как могут нє бєспакоїть пастаянниє взриви і стрєлкатня? На блокпастє пастаянна асматрівают машину, после абстрєлав води нє стала… єщьо люді ісчєзают.

— В смислє?

— Ну, бил чєлавєк в горадє, а патом нє стала.

— Так, может, уєхал? Сейчас многа кто уєзжаєт із зони боєвих дєйствій.

— Самніваюсь. Кагда ви їх уже виб’єтє атсюда, штоб ми спакойна жилі?

— Ну... нє всьо так проста. А ви как, нє думалі в апалчєніє вступіть, памаглі би? Вєдь нам нє больше всєх нужна.

— Та думал. Но нє магу ж жену аставіть саму, кагда тут еті таваріщі бєгают. Сколька вон історій рассказивают, как вирадкі еті женщін насілуют… прічьом нєзавісіма ат возраста.

— Так вивєзітє єйо в Данєцк.

— І над етім думал. Но толька в Славянск хатєл атвєзті. Патамушта в Данєцке хоть і сваї, но туда всьо равно прілєтаєт, а в Славянскє тіха. Вазнікла праблєма с пєрєвозкай вєщєй, і так на етам вапросє всьо і застапарілась.

— Ну, єслі надумаєте всьо такі в апалчєніє вступіть, запішитє номєр чєлавєка, он Вам паможет са всємі нюансамі, што могут вазнікнуть, і атвєтіт на всє вапроси. Кстаті, может паявітса шанс палучіть квартіру в Данєцке. Так што нє затягівайтє.

Дістаю з кишені телефон, включаю, заходжу в «контакти».

— Запісуєтє? — мужик теж дістав телефон і увімкнув.

Я продиктував йому номер.

— Кагда пазвонітє, скажитє, што ат Мєхана.

Двері будинку знову відкрилась і з них вийшла жінка. Напевно, дружина. Стала поруч із чоловіком і каже нам:

— Сколька ані будут нас мучать? Вот што ми їм такова сдєлалі? Істрібляют рускіх, фашисти еті. Патамушта ми па рускі гаварім.

— Так ані же в бальшинствє свайом тоже рускагаварящіє.

Пара секунд мовчання, а потім жінка продовжила:

— Німі тоже займутса, кагда ані памогут етім фашистам в Кієвє нас унічтожить. Їм нужна толька зємля наша, бєз нас.

— Ну да... Вот толька нє будєт етава. Нє в пєрвий раз рускім фашистав біть. У нас ета в краві, — засміявся Фріц.

— А многа там укропав на блокпастє? — вирішив я поставити нарешті питання.

— Я, кагда єзділ, відєл окала десятка. Но гаварят, што камандаваніє їх с бальшим калічєствам солдат засєла на шахтє.

— А еті, каториє на блокпастє, аткуда к нім лучше падабратса?

Мужик задумався. Але тут у розмову вступила жінка:

— Мнє женщіна, што живьот на той старанє сєла, гдє тєррікон, гаваріла, што ані больше нє могут хадіть к калодцу, патамушта еті там тєпєрь пастаянна ходят па воду. Может, можна їх там падстєрєчь і па аднаму лавіть?

— А Ви думаєтє ані па аднаму ходят?

— Ну даже єслі і по два... нє вєліка разніца, ето ж хахли, голиє, босиє.

Я засміявся.

— Да. Ваша правда. А пачєму мєсниє нє ходят к калодцу?

— Баятса.

— Чево?

— Ну, што уб’ют. Па тєлєвізару каждий день паказивают, што ані витваряют с мєснимі: марадьорят, насілуют, убівают… ужас.

— У вас тут ловіт расійскає тєлєвідєніє?

— Канєшна. Ми толька єво і смотрім. Патамушта на українскіх каналах враньйо татальнає, ані же заїнтєрєсовани в етам, а расія – нєт. Ну, в смислє расія памагаєт, но вигади та нікакой нє імєєт.

— Ясна. Так, может, атравіть калодєц?

— Тю... так, а гдє ж люді патом воду брать будут? Ета сєйчас проста винуждєнная мєра. А так, то там очєнь харошая вода.

— А атнасітєльна абстрєлав, што думаєтє?

— Ну вот мєньше нєдєлі назад по сєлу стрєлялі. Тогда у нас вадаправод і свєт пєрєбіла. Женщіну одну убілі. Тут другова мнєнія бить нє может, мразі еті вижить нас хатят.

— А ані уже стаялі здєсь тагда?

— Да.  Какраз пару днєй, как прієхалі, началі стрєлять. Та так, што і сваїх пабілі, і машини сваї падарвалі.

— Так што ета ані, виходіт, самі па сєбє стрєляют?

— Нєт. Ані в сєло целілісь, но, навєрнає, прамахнулісь. Там аднаврємєнна нєскалька дєсяткав снарядав прілєтєла, зємля, ужас, как дражала, і нєскалька снарядав па нім самім і папала.

— Ясна. Дєбіли, — вимовив я з глибоким зітханням.

— Ну, што, будєм ідті? — звернувся до мене Фріц.

— Да. Спасіба бальшоє за воду. Пайдьом ми к сваїм.

— Удачі парні.

— Спасіба. І вам.

Відійшовши трохи від будинку, Фріц звернувся до мене:

— І зав’язуй з водою. По-перше, я не хочу вже, а по-друге, насправді отруїти можуть.

— А що мені у них питати? Попросити зателефонувати мамі в Тамбов, тому що мій телефон розрядився?

— Запитай, чи можна конфіскувати будинок на потреби народного ополчення, — засміявся Фріц.

— Гарна думка. Ось тільки не думаю, що після цього вони нам розкажуть щось корисне.

— Розкажуть. Злякаються і розкажуть. А що за номер ти йому продиктував?

— Свій.

— Нашо?

— Ну, щоб я знав, коли він наважиться стати ополченцем.

— Мля... Навіщо?

— Ну, я його потім зведу з хорошими людьми.

— А чому Механ?

— Тому що у мене немає знайомих, кого так називають, крім мене. І називають мене так тільки тут.

— І що?

— Я одразу згадаю, про що мова, і хто телефонує.

— Зрозуміло. Що, будемо ще кудись іти?

— Чесно? Я задрався лазити по цьому сраному селу. Тому йдемо назад.

Пройшли в тиші декілька сотень метрів, як раптом Фріц задає мені запитання:

— Давай подивимося кіно якесь, як прийдемо?

— Яке?

— Ну, то, що ти говорив, про дощ.

— «Форест Ґамп»?

— Мабуть.

— Але у мене його немає на телефоні, потрібно завантажувати.

 — То скачай.

— Воно до ранку закачуватися буде.

— У хлопців із Шахти візьмемо вай-фай.

— Я не хочу до них їхати. Далеко.

— Я з’їжджу завтра з розвідниками.

— Тоді окей, — я посміхнувся. — Умовив.

У зворотний бік йшлося якось швидше, і навіть болото вже не здавалося таким важким для подолання, хоч і довелося топати майже наосліп: сутінки почали згущуватися. З черевиків можна було виливати воду, але ми знали, що вже через півгодини їх знімемо, поставимо сушитись і самі сядемо грітися з чашкою гарячого чаю. Як тільки підійшли, я зупинився і почав виглядати чергового.

— Фріц, ти його бачиш?

— Слава Богу, ні.

— Ну так. Нарешті вдалося вбити в голову, що нєхєр тушею своєю світити у повен зріст.

— Дати б у голову тому красеню, який відправляє сюди хлопців, у яких за спиною ні «строчки», ні навіть «учєбки».

— На цьому пості у них є тепловізор?

— А фіг його знає. Він щоночі на різному пості.

Я пройшов вперед метрів п’ять, де було вище, і почав махати руками. Тиша.

— Ну, що... доведеться кричати, — сказав я.

— Черговий! — раптом, несподівано для мене, крикнув Фріц.

— Ти що, самий ініціативний? — почав було я, і похолов. За три метри від нас виросла постать з автоматом, спрямованим на нас, і українськими шевронами, які ще проглядалися на такій відстані...

«Триндець нам...», — подумав я...

— Хлопці, де ви ходите? Я повинен на посту стояти, як салага, і чекати на вас? Ви чого мене нервуєте? Я вже думав, що вас якась бабка в підвалі зачинила і здала в СБУ! — У темряві блиснули зуби ротного.

«...Ми ж паролю сьогоднішнього не знаємо. Він лише годину тому з’явився», — запізніло закінчилась моя думка.

— Так це, Командире, ми ж на завданні..., — почав мимрити Фріц.

— Завдання... Ідіть переодягайтесь, через десять хвилин доповісте мені.

Підійшовши до будинку, я запропонував Фріцу, щоб він ішов відпочивати, а я на доповідь до ротного. Він, звичайно ж, радісно погодився.

— Тук, тук, — «постукав» я у ковдру, яка закривала вхід у кімнату Командира. — До Вас можна?

— Потрібно. То що ви бабці пообіцяли, що вона вас з підвалу випустила? — Ротному явно подобався його жарт про бабцю. Ну що ж, підіграю Командиру.

— Бабуля була, і направду відпускати не хотіла, — я засміявся.

— Ну, розповідай, як все пройшло? — переключився на серйозну розмову.

— Загалом про всі наші позиції місцевим добре відомо. Навіть про чергових на териконі. Єдина ділянка, де до нас можна підійти дуже близько — це стежка від криниці. Місцеві воду труїти найвірогідніше не будуть, бо самим потрібна, але варто перестрахуватись і ходити по воду лише після того, як почне темніти. А то в селі кожен собака знає, що ми там набираємо воду... і, причому, тільки ми. Бо місцеві ходять кудись в інше місце. Нехай якомога менше бачать, що ми там тусуємося. Ходити варто по троє і дуже обережно, а то одна тітка навіть запропонувала чекати наших біля криниці і по одному ловити... або валити, вже не пам’ятаю, яке дієслово вона використала. А про те, що ми живемо тут, у будинку, вони так і не знають досі. Але ми ж все одно збираємося звідси з’їжджати через пару днів, так?

— З багатьма поспілкувалися?

— Ну... дід, баба і чоловік з дружиною.

— А чого так мало?

— Мені видалося, що не варто сильно афішувати серед місцевих наш захід.

— Ну добре. Хтось був нормальний?

— «Підараси, сер». Вони таку нісенітницю несли, що на голову не натягнеш. Баба та придуркувата взагалі заявила, що це ми «Градами» самі по собі стріляли, щоб заодно і їх убити.

— Цікаво, а чого ж нам так сильно їх вбити хочеться? У неї були версії?

— Тому що вони, бачте, російською говорять.

Ротний задумавсь.

— Неймовірно, — Командир явно засмутився. — Їм потрібно терміново відрубати російське телебачення. Це навіть важливіше, ніж наша присутність тут. От би ще хтось на Київських пагорбах проявив волю до вирішення цієї проблеми...

Я шанобливо мовчав: Командир філософствує, хотілося відчути всю значимість цього моменту, відобразити його у своїй пам’яті, щоб потім...

— Чого стоїш? Далі розповідай!

Я здригнувся від несподіванки і з переляку вирішив зайти з козиря:

— Можна я озвучу пропозицію?

— Спалити село напалмом? — Командир хижо оскалив зуби.

— Трохи пізніше, — я мило посміхнувся. — Пропоную зробити таблички з написом «заміновано» і поставити їх біля криниці й на стежці з нашого боку. А для того, щоб повірили, зробити вдень якусь метушню біля криниці й підірвати пару гранат. Ну і... може пару сигналок, щоб вгору злетіли, щоб уже напевно побачили і почули.

— Ну, то ти цим і займешся.

— Тю... так це я щойно собі завдань нарізав на завтра?

— Виходить, що так.

— Не вигідно в армії бути ініціативним.

— Вигідно. Цілішим будеш. Ще щось цікаве є?

— Усе. Більше нічого цікавого.

— Добре. Іди відпочивай із Фріцом. Сьогодні на чергування не заступаєте, а завтра займетеся фейковим мінуванням.

— Зрозумів. На добраніч.

— Давай, сєпар. До завтра.