«Бій під Вуглегірськом»

Так зійшлися зорі, що не прослуживши і двох тижнів у новому підрозділі, я був знову перекинутий у черговий колектив, де не вистачало машини. Це був окремий розвідвзвод третього бата. Загалом, тепер я став розвідником. Чітко вирішив особливо ні з ким не знайомитися. Військовий досвід навчив мене: чим краще знаєш людину, тим важче її потім втрачати. Я не хотів пройти через це ще раз. Хоча хлопці, звичайно, були розумні, і в мирний час цілком могли би стати друзями. З навідником я, само собою, роззнайомився. На найближчий час ближчої людини і у фізичному, і в моральному сенсі у мене бути не могло, бо сидів він прямо у мене за спиною, а наші життя в бою залежали один від одного. Звали його Парашутист. Середнього зросту, темноволосий, завжди зібраний і підтягнутий, навіть у вихідні. Весь тиждень, щодня, з ранку до вечора, ми усували в машині усілякі ґанжі: навідник займався баштою, а я ходовою частиною. Той день був знаменним: я закінчив установку ПНВТ на двигун своєї нової БМДехи. Потім, через багато часу, довгий шрам на моїй руці нагадував мені про того солдата, через якого мені довелося знімати і заново його встановлювати: процес зриву гайки на двигуні пройшов не так гладко, як хотілося б.

А в обід нам сказали, що ми переїжджаємо з Дебальцеве на нове місце дислокації. Переїзд — справа важка, але звична. Ми зібрали всі свої речі й завантажили їх на машину між бортами і протикумулятивними сітками. Їхали, як цигани: речі були розіпхані по баулах і нагромаджені купою. Досить багато довелося залишити, бо БМД — це вам не фура.

Вирушили ми рано-вранці, ще до світанку, із твердим переконанням, що переїжджаємо на нове місце дислокації. Їхали полями вздовж асфальтованих доріг. Моя машина рухалася другою в колоні, і коли ми проїжджали чергове поле, по броні почали стукати кулі, я подумав, що ми потрапили в засідку. Трохи пізніше я дізнався, що нас навмисно вели на блокпост терористів. Але в той момент, під дзвінку мелодію куль, що ударяли по броні, я не намагався розплутати конспірологічний клубок, а просто голосно щось кричав матом своєму навіднику і включав рефлекси механа, щоб вижити.

Як у кіно: піхота, танки, артилерія. У той момент нам навіть якоюсь мірою все це подобалося, напевно, через адреналін. Ми сміялися щоразу, коли біля нас або об нас щось вибухало.

Піхота спішилася. Хлопці швидко пострибали з броні. Зі мною в машині залишились кулеметник і навідник. Ну що, поїхали? І ми всім екіпажем із шести стволів почали розстрілювати позиції противника у лісопосадці. Те, що почало відбуватися, було для нас сюрпризом, але ми швидко очухалися. Піхота сипала з підствольників, машина стріляла з кулеметів і гармати.

Я не зміг ідентифікувати все те, з чого стріляли по нас, але вм’ятини на машині прямо кричали, що це не 5.45. Пам’ятаю очуміле обличчя кулеметника, коли по нас вперше попали з РПГ (спасибі волонтерам за сітку, згоріли б ми там живцем, якби не вона), ось коли нам стало не до сміху.

На ніс машини за кілька днів до цього я приклеїв дитячі малюнки, привезені волонтерами, їх знесло від першого ж розриву міни перед нами. Але іноді мені здається, що ця броня з дитячих фантазій виявилася міцнішою радянського алюмінію.

Як на зло, прямо під час бою сталась поломка в машині: педаль відпускаю, а оберти не падають. Взяв єдине, що було важке під рукою, і почав хєрачити по тягах, щоб педаль пішла, але вона не піддавалася. Ми стояли на місці, у відкритому полі під обстрілом, а я не міг зрушити з місця це чудо радянського оборонпрому.

Уключив нейтралку і поліз у десантне відділення. Під дзвінкі звуки осколків, що бились об броню, почав з’ясовувати, у чому справа. Швидко, як ніколи, зняв усі перегородки і почав піднімати броньований лист, який закривав двигун. Ситуація ускладнювалася тим, що на листі стояла двохсотлітрова бочка, наповнена водою (ми ж просто переїжджаємо, блядь!). Піт заливав обличчя, було відчуття, що в очі з лоба капає сірчана кислота. Засунув лом, зафіксував якнайвище цей лист і, витираючи піт, поліз рукою всередину механізму, навпомацки з’ясовуючи, що не так. І знайшов! Там є шарнір біля двигуна, він повинен ходити вільно, а у мене болт, який його повинен фіксувати, був занадто сильно затягнутий. Ось така дрібничка підвищила градус наших пригод. У той момент усунути цю проблему було неможливо, але я дещо придумав. Взяв шматок ганчірки і почав зав’язувати один кінець біля шарніра, щоб інший протягнути в десантне відділення. У цей момент біля правого борту вибухнула міна, щось впало на силовий лист, лом зіскочив і тридцятикілограмовий шматок заліза, що слугує захистом двигуна, разом із двохсоткілограмовою бочкою води притискають мені руку. Можливо, мені це здалося на фоні реву двигуна, але, здається, я не видавив жодного звуку, зате рот я відкрив так широко, що думав, губи порвуться. Відразу схопив іншою рукою лом і, намагаючись не звертати уваги на біль, знову зафіксував лист. Протягнув другий кінець ганчірки у десантне відділення, посадив туди солдата, взяв у рот свисток і щоразу, коли мені потрібно було скинути оберти, я йому свистів, і він тягнув ганчірку. Зовні з рукою все було в порядку, тільки пара подряпин, але стиснути кулак було боляче. Підняв з-під ніг брудну ганчірку, просочену соляркою, і перемотав руку. Я свиснув, солдат смикнув «мотузку», оберти спали.

Ось так, посвистуючи, ми почали міняти позицію. І тут до нас прилетіло вдруге. Від тиску, який утворився всередині машини, підірвалися усі люки. Прийшовши до тями і з зусиллям закривши люки назад, ми знову почали, посміхаючись, кричати один одному вітальні послання з нагоди того, що ми все ще живі. На правому борту почали горіти речі та сумки з боєприпасами. Слава богам, у нас є волонтери! За кілька днів до цього нам передали два вогнегасники, як же вчасно вони з’явились у нас! Вогонь ми загасили раніше, ніж встигли здетонувати боєприпаси, яких у сумках було ДУЖЕ багато. В екіпажу попереду вже був один поранений. До них під’їхав медичний БТР і евакуював його. Слава Богу, у нас поки все... Ба-БАХ!... щось здорово вдарило броню, і мене трусануло так, що я сильно вдарився головою об шматок металу, що стирчав у машині. І якби не каска, яку за кілька днів до цього мені теж дали волонтери, пускати мені зараз слину собі на коліна — у кращому випадку, а хлопці взяли б на пам’ять мій скальп, здерши його з машини.

Весь екіпаж контузило. І десь у цей момент, нарешті, під’їхало два танки. Правда, входячи у курс справи і розвідуючи ситуацію, ці друзі якийсь час ховалися ЗА МОЄЮ АЛЮМІНІЄВОЮ БМД. Це виглядало, як тато в бійці ховається за семирічним сином, але я не тримав на них образи. Приїхали — і добре. Це, звичайно, викликало потік... ееммм... обурення у всього нашого екіпажу, але десантники довго гніву не таять.

Однак танки терористів не розполохали, бій тривав. Ми пару разів міняли позицію, коли ворог пристрілювався, але викурити їх із лісосмуги не змогли. Танки пішли вперед метрів на сорок. Підтягнулися інші машини, і ми бойовою лінією почали наступати на ворожі позиції. А потім Парашутист у щось поцілив: за посадкою стовп вогню потягнувся вгору метрів на тридцять — було дуже мальовничо. Ніколи раніше такого не бачив.

Сам блокпост ми проїхали не зупиняючись, з люка я лише побачив розкурочені загородження і кілька трупів. Ми з півгодини перепочили і перекусили в зеленці, в якій ще недавно сидів противник. Щоб бригада висунулася далі, мені потрібно було проїхати з кінця колони в саму її голову, щоб зайняти своє місце. Моя машина, вся понівечена, погнута, в дірках, з димлячим пробитим бортом, їхала зі швидкістю людини, що йде, уздовж колони, а ми відчували себе зірками на червоній доріжці від того, як на нас дивились екіпажі інших машин. Хлопці з інших підрозділів зізналися, що звуки нашого бою змусили охреніти і задуматися навіть бувалих у бувальцях солдат, настільки інтенсивним і тривалим він був. Брудні, на пом’ятій машині, що диміла, ми їхали зі скляними обличчями і спостерігали, як всі дивилися на нас.

Доки ми шикували заново колону, щоб їхати далі у бік Вуглегірська, на взятому нами блокпості з’явилася Нацгвардія... Я покликав одного з «нациків», дав телефон і попросив сфотографувати нас, і цей хлопець зафіксував наші замурзані сажею морди на тлі мого пом’ятого танчика.

Одна з гранат, випущених по нас з РПГ, пропалила броню у хвості, де був радіатор, і вода більше не циркулювала, а просто виливалася. Що я зробив? Я відкрутив люк від бака з водою, поставив бочку з водою поруч, засунув у неї шланг, потягнув пару разів ротом з іншого кінця, коли вода полилася, засунув шланг у лючок, і вода з двохсотлітрової бочки почала текти у бак і витікати з радіатора. Ось так і їхали. Я періодично дую у свисток, напарник смикає за ганчірку, щоб скинути оберти, з бочки в радіатор надходить вода і виливається на землю...

На середині шляху до Вуглегірська ми зупинилися біля якогось гаю, щоб оцінити стан техніки і людей. На нас чекав сюрприз: два паки зі скляними пляшками Боржомі, які ми вранці завантажили на машину, були цілісінькі! Навколо них було все побите й обгоріле, а пляшки сяяли своєю білизною і манливо переливалися на сонці, булькаючи жаданою рідиною. Кожен разом з екіпажем, який був на першій машині, взяв собі по пляшці й цокаючись, вітав один одного з пережитим.

До мене підійшов Чіга, поплескав по плечу, похвалив, а я пригостив його водою і розповів подробиці бою. Він пообіцяв, що подасть мене на нагородження за те, що проявив стійкість і кмітливість. Ми ще трохи поговорили, посміялись, і він пішов далі. Мені було дуже приємно. Я ще ніколи не отримував нагород.